Під час підготовки до судового розгляду, а також у ході перегляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції не встановив факту невідповідності позивача займаній посаді внаслідок «недостатньої кваліфікації або стану здоров’я», як це передбачено п. 2 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України), відповідно до якої викладача медичного університету було звільнено.
Рівненський апеляційний суд переглянув апеляційну скаргу відповідача — медичного університету — на рішення місцевого суду, яким задоволено позов про поновлення позивача на посаді, стягнення з роботодавця середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також стягнуто з відповідача на користь позивача моральну шкоду.
Апелянт просив оскаржуване рішення скасувати, вважаючи його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягаю задоволенню.
Із матеріалів справи відомо, що у травні 2020 року позивача було прийнято на посаду асистента однієї з кафедр медичного університету. Наприкінці цього ж року його перевели на посаду асистента іншої кафедри.
У червні наступного року між позивачем та відповідачем у зв’язку з обранням за конкурсом був укладений контракт строком на 5 років.
У вересні 2021 року наказом медичного університету кафедру, на якій асистентом працював позивач, перейменували.
У січні 2022 року позивач отримав повідомлення від відповідача про невідповідність професійно-кваліфікаційним вимогам асистента кафедри, йому запропонували 0,5 ставки та 1,0 ставки асистента на інших кафедрах.
Вже наступного дня, згідно з наказом, позивача звільнили з займаної посади у зв’язку з виявленою невідповідністю працівника займаній посаді відповідно до п. 2 ст. 40 КЗпП України.
При розгляді справ про звільнення за пунктом 2 статті 40 КЗпП України суд може визнати правильним припинення трудового договору в тому разі, якщо встановить, що воно проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я працівник не може належно виконувати покладених на нього трудових обов’язків чи їх виконання протипоказано за станом здоров’я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його згодою, на іншу роботу (п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»).
Трудове законодавство, поряд із дотриманням інших вимог, дозволяє застосувати для звільнення працівника п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП України лише у разі, якщо невідповідність працівника займаній посаді виявлена внаслідок «недостатньої кваліфікації або стану здоров’я».
Суд виходив з того, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження фактів неналежного виконання трудових обов’язків позивачем внаслідок недостатньої кваліфікації. Натомість на момент прийняття позивача на посаду, відповідачеві було відомо про його кваліфікацію, у зв’язку з чим останнього й прийняли на роботу, а пізніше був укладений контракт на 5 років.
Відсутні у матеріалах справи й належні, достатні, достовірні докази на підтвердження того, що роботодавець вжив усіх заходів для забезпечення позивачеві можливості переведення на іншу роботу, зважаючи на те, що займана ним посада є основним місцем роботи і будь-якої іншої роботи на умовах сумісництва чи суміщення він не виконував.
Зважаючи на всі ці обставини, а також той факт, що позивачеві безстроково вставлено третю групу інвалідності, Рівненський апеляційний суд прийшов до висновку про незаконність звільнення позивача з посади асистента кафедри медичного університету.
Залишаючи рішення місцевого суду без змін, суд апеляційної інстанції погодився й з розміром відшкодування моральної шкоди, яка відповідає принципам законності, справедливості, є обґрунтованою і достатньою для захисту порушеного права.
