Актуальні питання судової практики у сфері кримінального права та процесу, її єдність і розвиток, допустимість доказів та підходи до розгляду справ про необґрунтовані активи обговорили під час Благодійного форуму з кримінального права та процесу імені Йосипа Львовича Бронза, участь у якому взяли заступник голови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Наталія Антонюк, суддя ВС у Касаційному цивільному суді Євген Петров і суддя ВС у Касаційному кримінальному суді Сергій Фомін.
Про баланс між сталістю судових підходів та їх розвитком розповіла Наталія Антонюк. За її словами, судова практика має бути передбачуваною, водночас єдність практики не означає, що сформовані правові позиції за жодних обставин не можуть змінюватися.
Єдність судової практики – це не самоціль і не вимога ухвалювати однакові рішення у всіх справах. Її справжній сенс – у правовій визначеності, рівності перед законом і можливості прогнозувати застосування права.
У кримінальному судочинстві єдність судової практики потрібна насамперед для передбачуваності застосування кримінального та кримінального процесуального законодавства. Для адвокатів це можливість будувати стратегію захисту з розумінням наявних судових підходів, а для учасників провадження загалом – гарантія рівності та однакового застосування закону незалежно від того, хто є стороною конкретної справи.
Водночас єдність практики не означає механічної однаковості судових рішень. Однакових справ фактично не буває: можуть відрізнятися обставини, докази, процесуальна ситуація. Тому йдеться насамперед про єдність підходів до тлумачення та застосування права.
Разом з тим єдність і послідовність судової практики не означає абсолютної незмінності сформованих правових позицій. Якщо попередній підхід потребує уточнення або перегляду і для цього є переконливі правові аргументи, суд має можливість від нього відступити. Важливо, щоб такі зміни були обґрунтованими та відбувалися через передбачені процесуальним законом механізми.
У цьому контексті заступник голови ККС ВС звернула увагу на важливу для юридичної спільноти деталь: сам факт передачі справи на розгляд палати, об’єднаної палати або Великої Палати ВС ще не свідчить про зміну практики ККС ВС. Адже палата може не погодитися з необхідністю відступу або взагалі не прийняти справу до розгляду та повернути її для подальшого розгляду колегією суддів.
Ще один виклик – формулювання правових висновків. Надто загальне формулювання може спричинити різне розуміння його змісту, тоді як надмірна деталізація створює іншу проблему: дискусія може виникнути навколо окремого слова, хоча щодо самого правового підходу розбіжностей немає.
Серед тем, які Наталія Антонюк запропонувала для подальшої професійної дискусії, є такі: чи варто структурно виділяти правовий висновок у постановах Верховного Суду, яким чином можна конкретизувати поняття «виключності правової проблеми» як підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати ВС, чи доцільно запроваджувати у кримінальній юрисдикції механізм преюдиційного запиту щодо питань, які не доходять до касаційного перегляду.
Справи про визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави поєднують приватноправові механізми з антикорупційним регулюванням, а практика їх розгляду продовжує формуватися. Про ключові підходи Верховного Суду в цій категорії спорів розповів Євген Петров.
Суддя звернув увагу, що позов про визнання активів необґрунтованими є самостійним механізмом і не потребує попереднього встановлення факту вчинення особою корупційного правопорушення в адміністративному чи кримінальному провадженні. Так само для звернення з таким позовом не потрібно попередньо визнавати недійсними правочини, на підставі яких набувалося відповідне майно.
При цьому до таких правовідносин не слід механічно застосовувати конструкцію конфіскації, передбачену цивільним законодавством. Ідеться про окрему підставу припинення права власності, а предметом оцінки суду стає обґрунтованість набуття конкретного активу.
Окремо доповідач зупинився на розподілі обов’язку доказування. Сам факт звернення Спеціалізованої антикорупційної прокуратури з позовом не означає автоматичного покладення на відповідача обов’язку довести законність походження активу. Розгляд відбувається за правилами цивільного процесу, у якому сторони залишаються рівними, а позивач повинен надати докази, якими обґрунтовує заявлені вимоги.
Водночас відповідач має підтвердити реальну, а не гіпотетичну фінансову спроможність придбати відповідне майно. Припущення про те, що посада, професія чи інші обставини потенційно давали можливість накопичити необхідні кошти, не можуть замінити доказів. У цій категорії справ застосовується стандарт доказування «баланс імовірностей».
Суддя також навів практичний аспект оцінки декларацій: задекларовані в різні роки суми не можна механічно додавати, оскільки кошти можуть переходити з одного звітного періоду в інший. Такий підхід має значення при визначенні реальної фінансової спроможності особи набути актив.
Розгляд цих справ впливає і на суміжні приватноправові відносини, зокрема спадкові та іпотечні. Оскільки механізм спрямований на актив, смерть особи під час розгляду справи сама собою не усуває питання щодо його походження: надалі воно може стосуватися спадкоємців у межах вартості успадкованого майна.
Ще один важливий аспект – співвідношення цивільного та спеціального антикорупційного законодавства. Євген Петров навів приклад, коли чоловік посилався на те, що не знав про значні кошти, які отримала його дружина за кредитним договором. У таких ситуаціях необхідно враховувати спеціальні обов’язки суб’єкта декларування щодо відображення майнового стану сім’ї.
Спікер також нагадав про межі касаційного перегляду: Верховний Суд – суд права, а не факту. При оцінці доказів важливим є передусім те, чи були вони отримані в законний спосіб, а не наявність окремих внутрішніх організаційних документів щодо уповноваження конкретних детективів на проведення моніторингу.
Підходи Верховного Суду до використання в кримінальному провадженні доказів, отриманих в іншому провадженні, стали однією з ключових тем виступу Сергія Фоміна.
Суддя зосередився на постанові ОП ККС ВС від 1 грудня 2025 року у справі № 638/18926/23, у якій вирішувалося питання допустимості речей і документів, отриманих у порядку тимчасового доступу з матеріалів іншого кримінального провадження. ОП ККС ВС дійшла висновку, що такі докази можуть використовуватися в іншому провадженні, а спосіб їх отримання не зумовлює їх недопустимості.
Доповідач пояснив, що тривалий час фактично єдиним способом перенесення доказів з одного кримінального провадження до іншого вважалось об’єднання або виділення матеріалів відповідно до ст. 217 КПК України. Водночас на практиці виникають ситуації, коли застосувати цей механізм уже неможливо, зокрема якщо одне з проваджень передано до суду або закрито. У таких випадках органи досудового розслідування почали використовувати інститут тимчасового доступу до речей і документів. Раніше практика виходила з того, що докази, отримані в іншому кримінальному провадженні щодо інших осіб і без подальшого об’єднання проваджень, не можуть визнаватись допустимими. Згодом цей підхід змінився: наявність ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ забезпечує судовий контроль за отриманням відповідних матеріалів. Остаточно відповідний підхід закріпила ОП ККС ВС, визнавши допустимими докази, долучені з іншого провадження через процедуру тимчасового доступу.
Окрему увагу суддя звернув на критерії, за якими має оцінюватися вплив процесуальних порушень на допустимість доказів. Порушення конвенційних прав є безумовною підставою для визнання доказу недопустимим. В інших випадках саме по собі недотримання вимог кримінального процесуального закону не завжди має такий наслідок. Значення має те, чи ставить відповідне порушення під сумнів походження доказу, його надійність і достовірність.
Також Сергій Фомін зауважив, що тимчасовий доступ – не єдиний передбачений КПК України спосіб збирання доказів. Стаття 93 КПК України передбачає, зокрема, надання та витребування доказів. Тож, оцінюючи матеріали, отримані не в результаті слідчих дій чи тимчасового доступу, слід передусім з’ясовувати їх походження, надійність і достовірність, а не автоматично вважати такий спосіб отримання доказів позапроцесуальним. Ще один аспект виступу стосувався використання в іншому кримінальному провадженні результатів негласних слідчих (розшукових) дій. Суддя нагадав, що для цього КПК України передбачає окремий механізм – відповідна інформація може використовуватися на підставі ухвали слідчого судді. У практиці Верховного Суду сформовано підхід, за яким така ухвала є достатньою підставою для вирішення питання про допустимість відповідних доказів.
Захід організовано Радою адвокатів Одеської області.
Фото надали організатори.
