Зобов’язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред’явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі. Тобто таке зобов’язання вважається тим зобов’язанням, вимоги за яким хоч і позбавлені примусового захисту, проте їх добровільне виконання визнається належним.
У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку згідно з рішенням) не можна застосовувати правила ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Такі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду.
У цій справі спір виник у зв’язку з вимогою банку про стягнення 3 % річних (ст. 625 ЦК України), нарахованих на кредитну заборгованість, стягнуту з позичальника (боржника) рішенням суду, право на примусове виконання якого втрачене через пропуск строку пред’явлення виконавчого документа до виконання і відмову в його поновленні судом.
Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили.
Згідно з результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата ВС зазначила, що судове рішення про відновлення прав на грошові суми не породжує нових обов’язків, а лише підтверджує чи трансформує існуюче зобов’язання. Проте можливість примусового стягнення заборгованості вичерпується зі спливом строку пред’явлення виконавчого документа до виконання, якщо суд не поновив цього строку.
Хоча в такому випадку позовна давність формально не застосовується, фактично ж зобов’язання втрачає юридичну примусовість, а вимога за цим зобов’язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, втім її добровільне виконання не є безпідставно набутим майном (натуральне зобов’язання).
Враховуючи, що передбачене ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входить до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, після вичерпання можливості примусового стягнення основного зобов’язання правила ч. 2 ст. 625 ЦК України до основної вимоги не застосовуються.
Велика Палата ВС зауважила, що надання стягувачу можливості постійно пред’являти вимоги про стягнення додаткових сум за основною вимогою, яка вже не підлягає примусовому захисту через недбалість самого кредитора, суперечило б принципу правової визначеності.
Оскільки в цій справі позовну вимогу про стягнення 3 % річних банк пред’явив після остаточної втрати можливості примусового виконання рішення суду про стягнення основного боргу, ВП ВС погодилася з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов’язання, передбаченого ст. 625 ЦК України.
Постанова ВП ВС від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/134456472.
