Оскільки спадкодавець не набув права власності на спірні земельні ділянки згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України (далі у тексті — ЗК України) і за життя не розпочав процедуру їх приватизації, чим позбавив спадкоємця — позивача у справі — можливості реалізувати своє право повністю або частково.
Суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого суду, оскаржене позивачем, який просив його скасувати та ухвалити нове рішенням, яким задоволити позовні вимоги до селищної ради про визнання за ним права власності в порядку спадкування за законом після смерті батька земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства.
Колегія суддів відмовила позивачеві у задоволенні апеляційної скарги з наступних підстав.
Суду відомо, що позивач успадкував майно після смерті батька відповідно до свідоцтв про право на спадщину за законом, окрім спірних земельних ділянок.
Спадкодавець за життя не оформив право власності на земельні ділянки, передані рішенням сільської ради у власність для його матері, майно якої він також успадкував після її смерті.
Предметом спору у цій справі стало визнання права власності на спірні земельні ділянки у порядку спадкування за законом, приватизація яких не була розпочата за життя спадкодавця.
Апеляційний суд погодився з позицією суду попередньої інстанції про відмову у задоволенні позову, який при прийнятті рішення врахував норми абзацу 2 п. 1 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу та положення Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок» (далі у тексті — Декрет), правильно зазначив, що рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняті органами місцевого самоврядування, є підставою для реєстрації права власності на земельні ділянки цих громадян або їх спадкоємців відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяження».
Статтею 1225 Цивільного кодексу України (далі у тексті — ЦК України) визначено, що право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування зі збереженням її цільового призначення.
Пунктом 3 Декрету встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, а саме: ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.
Згідно з пунктом «г» ч. 1 ст. 81 ЗК України (у редакції станом на липень 2018 року) громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини.
Захист права громадян на земельні ділянки здійснюється, у тому числі, шляхом визнання права, що передбачено пунктом «а» ч. 3 ст. 152 ЗК України.
Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (ст. 125 ЗК України).
ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлює, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на неї в порядку спадкування має місце за наявності таких юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку.
Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримані, право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до ст.1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «перехідні положення» ЗК України.
Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі ст. 125 ЗК України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовом про визнання відповідного права в порядку спадкування — права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім’я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, яке Рівненський апеляційний суд залишив без змін, суд першої інстанції, враховуючи згадані вище норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів того, що він звертався до відповідних органів реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень для реєстрації спірних ділянок на підставі технічної документації.
Даючи оцінку витягам із Державного земельного кадастру, на які позивач посилався як на підставу для задоволення позову, місцевий суд правильно зазначив, що витяги не містять відомостей про власника земельної ділянки, мають категорію земель сільськогосподарського призначення, їх цільове призначення визначено «для ведення особистого селянського господарства», у той час як за рішенням сільської ради матері спадкодавця передано у приватну власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства та обслуговування житлових будинків, а площа земельних ділянок, вказаних у рішенні, не співпадає з площею земельних ділянок, вказаних у витягах.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог позивач не надав і суд їх не здобув.
Постанова Рівненського апеляційного суду від 30 вересня 2025 року у справі № 562/329/25 (провадження № 22-ц/4815/1082/25).
