Починаючи з 2015 року, коли формувалася судова практика щодо прав внутрішньо переміщених осіб, виникало дуже багато запитань. Зокрема, з’явилися позови, які стосуються встановлення фактів, хто є внутрішньо переміщеною особою внаслідок збройної агресії рф, завданої шкоди у зв’язку з переїздом з одного місця проживання до іншого, а також питань щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної воєнними діями. З огляду на повномасштабне вторгнення рф на територію України кількість таких позовів зростатиме. Разом з тим через законодавчі зміни, які впливають на рішення судів, з’являються нові підстави для зміни судової практики.
Про це зазначив суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Євген Петров під час круглого столу, на якому обговорювали проблематику законодавства та практику щодо прав внутрішньо переміщених осіб.
У контексті теми щодо захисту спадкових прав ВПО доповідач навів приклади, коли заповіт може бути визнаний нікчемним.
У постанові Великої Палати ВС від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 зроблено висновок, що посвідчення нотаріусом заповіту поза межами свого нотаріального округу не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України й зумовлюють нікчемність заповіту відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК України. І в цьому випадку посилання на вимоги ст. 13-1 Закону України «Про нотаріат», п. 2 гл. 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України є недоречним.
Водночас виникають спори за наявності кількох заповітів. Об’єднана палата КЦС ВС поставила крапку в цьому питанні, сформулювавши висновок, що за умови нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту не може скасовувати попередній заповіт (постанова від 1 березня 2021 року у справі № 473/1878/19).
Євген Петров навів судову практику і щодо наслідків несвоєчасної реєстрації заповіту в Спадковому реєстрі. За його словами, нерідко до суду звертаються з вимогою визнати заповіт нікчемним через несвоєчасне внесення його до Спадкового реєстру. Такі випадки непоодинокі, коли документ посвідчує не нотаріус, а уповноважена на це особа, наприклад посадова особа сільської ради. Судова практика Верховного Суду щодо вирішення подібних спорів однозначна: несвоєчасне внесення заповіту до Спадкового реєстру не зумовлює його нікчемність та не є підставою для оспорюваності.
«Якщо в Спадковому реєстрі є проміжок часу між посвідченням заповіту та внесенням його до вказаного реєстру, то не можна цим обґрунтовувати нікчемність заповіту або його недійсність. Крім того, ці підстави не можуть анулювати волю спадкодавця. Тому що воля спадкодавця є найвищою, і ми повинні на це звертати увагу», – наголосив суддя КЦС ВС.
Також Євген Петров проаналізував важливі питання щодо особливостей сингулярного правонаступництва (ст. 1227 ЦК України) на прикладі постанови ОП КЦС ВС від 14 лютого 2022 року у справі № 243/13575/19.
Захід організували спільно Вища школа адвокатури НААУ, Комітет НААУ з питань взаємодії з громадянським суспільством і Благодійна організація «Всеукраїнська коаліція з надання правової допомоги» у співпраці з Ініціативою з верховенства права Американської асоціації юристів (American Bar Association Rule of Law Initiative).
