У грудні 2021 року працівницю АТ «Укрзалізниця» було відсторонено від роботи через відсутність щеплення від COVID-19. Вона оскаржила до суду цей наказ, просила його скасувати, поновити її на посаді та стягнути заробітну плату.
Суд першої інстанції позов задовольнив, мотивуючи відсутністю в Україні законів, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, які відмовилися від вакцинації проти COVID-19. Апеляційний суд це рішення скасував, а в задоволенні позовних вимог відмовив. Позивачка оскаржила постанову суду апеляційної інстанції до Верховного Суду. Касаційний цивільний суд у складі ВС передав справу на розгляд Великої Палати ВС.
ВП ВС зауважила, що критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є такі:
- чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля);
- чи переслідувало таке втручання легітимну мету, що випливає саме зі змісту п. 2 вказаної статті;
- чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дає змогу досягнути визначеної в п. 2 ст. 8 Конвенції мети.
Втручання становитиме порушення гарантій ст. 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.
ВП ВС констатувала, що застосування приписів законодавства України не має призводити до незаконного й непропорційного втручання у права учасників цивільних, зокрема трудових, правовідносин.
Проаналізувавши законодавство, підзаконні нормативно-правові акти, Велика Палата ВС зазначила, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов’язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачено законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дають можливість працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві – визначити порядок дій щодо такого працівника.
Стосовно законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи ВП ВС констатувала таке. Чинним законодавством не передбачено обов’язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв’язку з відмовою або ухиленням від проведення обов’язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.
Якщо відсторонення працівника від роботи не було правомірним, роботодавець зобов’язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.
Велика Палата ВС не сумнівається в тому, що Україна, так само як і інші держави, зазнала значних труднощів у сфері охорони здоров’я. За статистикою, в середньому у 2021 році від COVID-19 в Україні помирало 7168 осіб на місяць. Це зумовлювало необхідність вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов’язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров’я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку. Така мета відповідно до п. 2 ст. 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов’язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов’язків, держава намагалася досягнути цієї мети.
Також ВП ВС з’ясувала, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.
Велика Палата ВС зауважила, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов’язків, зокрема оцінки об’єктивної необхідності під час їх виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи, тощо.
ВП ВС констатувала, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов’язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи слід керуватися не тільки Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом МОЗ України № 2153, але й оцінкою загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, треба враховувати і такі обставини, як:
- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих / непрямих);
- форма організації праці (дистанційна / надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;
- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потреба відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;
- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
Апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою і не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу, який позбавляв позивачку заробітку.
КЦС ВС у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об’єктивні підстави та є виправданим. Аналогічний висновок ВС зробив і в низці інших постанов.
ВП ВС виснувала, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об’єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).
Велика Палата ВС касаційну скаргу задовольнила частково, постанову апеляційного суду скасувала, а рішення суду першої інстанції змінила, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова ВП ВС від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/109075195.
