Хмельницький апеляційний суд визнав незаконним та скасував розпорядження голови Староушицької селищної ради Кам’янець-Подільського району про звільнення керівниці народного фольклорно-етнографічного ансамблю з посади за згодою сторін. Суд поновив її на цій посаді та стягнув із селищної ради на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, 5 000 гривень моральної шкоди та судові витрати.
Як встановив суд, у 2019 році жінку прийняли на пів ставки на посаду керівниці фольклорного колективу. Цю посаду вона суміщала з роботою завідувачки сільського клубу.
28 лютого 2023 року, згідно з розпорядженням селищного голови, її звільнили з посади завклубу за згодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України). Та у квітні вона дізналася, що того ж дня її звільнили «за згодою сторін» й з посади за сумісництвом – керівника народного фольклорно-етнографічного колективу.
Позаяк жінка не давала згоди на звільнення з цієї посади, то подала до суду позов з проханням визнати незаконним і скасувати розпорядження про звільнення, поновити її на посаді керівника колективу та стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, моральну шкоду й судові витрати.
Кам'янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області у задоволенні позову відмовив. Його рішення вона оскаржила до апеляційного суду.
За результатами апеляційного розгляду колегія суддів частково погодилася з її аргументами. Серед іншого, звернула увагу, що за правовим статусом немає відмінностей між роботою за основним місцем та за сумісництвом, а також немає різниці між внутрішнім та зовнішнім сумісництвом.
Відповідно працівник-сумісник може бути звільнений лише із загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України: статтями 36, 38 (за бажанням працівника) та 40 (з ініціативи роботодавця). Додатковою підставою є лише прийняття на роботу іншого працівника, який не є сумісником, і для якого ця робота є основною.
У розпорядженні селищного голови звільнення позивачки з посади керівника народного етноколективу обґрунтовано п. 1 ст. 36 КЗпП України – за згодою сторін. Проте такої згоди між працівницею та роботодавцем не досягнуто: жінка не подавала відповідної заяви, тому законних підстав для її звільнення не було, вважає апеляційний суд.
Колегія суддів також не погодилася з висновком місцевого суду щодо пропуску позивачкою строку звернення до суду, визначеного ст. 233 КЗпП України.
«З огляду на те, що строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжились на строк дії карантину, позивачка не пропустила строків звернення до суду за вирішенням трудового спору щодо поновлення на роботі», – зазначив суд.
З постановою апеляційного суду у справі № 676/3396/23 можна ознайомитися у ЄДРСР.
