Рівненський апеляційний суд ні під час вивчення матеріалів справи, ні в ході судового розгляду не здобув доказів про оформлення колишніми членами колгоспного двору такого права у законному порядку. Не надали позивачки й правовстановлюючого документа, що підтвердив би обґрунтованість звернення до місцевого суду з позовом до Рівненської міської ради (далі — РМР) та П. про визнання недійсними Державного акту про право власності на землю, договору дарування земельної ділянки, про скасування рішень та про витребування земельної ділянки.
Апеляційний суд переглянув апеляційну скаргу, подану на рішення місцевого суду, яким позивачкам відмолено у задоволенні їх позову до органу місцевого самоврядування та сусіда щодо спірної земельної ділянки на вулиці Басівкутській у Рівному.
Колегія суддів вважає оскаржуване рішення суду попередньої інстанції законним та обґрунтованим, тому залишила його без змін, а апеляційну скаргу — без задоволення.
Із матеріалів справи відомо, що в п’ятдесятих роках минулого століття мати однієї з позивачок була головою колгоспного двору. Рішенням загальних зборів колгоспу у 1963 році їй була відведена присадибна ділянка з встановленням меж в натурі площею 0,23 га, а рішенням виконкому Рівненської міської ради підтверджено право власності колгоспного двору на будинковолодіння.
Після її смерті спадщину за законом в рівних частках прийняли доньки, а після смерті однієї з сестер, інша у 2001 році успадкувала ½ будинку спадкодавиці.
Згідно з довідкою ГУ Держгеокадастру у Рівненській області земельна ділянка обліковується за позивачкою та розташована на землях забудови.
Решта земельної ділянки частково обліковується землями загального користування та частково перебуває у приватній власності.
А точніше — частина відведеної у 1963 році земельної ділянки колгоспному двору матері позивачки площею 0,23 га без її вилучення Рівненською міською радою з користування у встановленому порядку, вилучена під землі загального користування та частково передана органом самоврядування у приватну власність відповідачеві.
Суду також відомо, що рішенням РМР у 1990 році відповідачеві П. відведено земельну ділянку площею 600 кв.м. для будівництва житлового індивідуального будинку. А в 1998 — передано земельну ділянку у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та споруд.
У 2005 році П. отримав Державний акт на право власності на земельну ділянку та кадастровий номер.
У 2008 році відповідач зареєстрував право власності на об’єкт незавершеного будівництва — житловий будинок, та подарував земельну ділянку синові.
Згідно з рішенням РМР в приватну власність нового власника була надана земельна ділянка площею 0,406 га.
Внаслідок таких рішень органу місцевого самоврядування, на думку позивачів, зменшилась площа їх присадибної ділянки та порушено право постійного користування земельною ділянкою. Це, зрештою, й викликало спірні відносини між сторонами та стало підставою для звернення до суду.
Апеляційний суд роз’яснив позивачкам, що згідно з положеннями статті 120 ЦК УРСР, колгоспний двір визначався як сімейно-трудове об’єднання осіб, всі або частина яких були членами колгоспу, брали участь у суспільному виробництві колгоспу та спільно вели підсобне господарство. Майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності. При цьому за змістом ч.2 ст. 123 ЦК УРСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.
Відповідно до п.5 постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» визначено, що громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю або землекористування.
Позивачки не надали апеляційному суду доказів належного оформлення членами колишнього колгоспного двору права власності чи права користування на земельну ділянку, яка перебувала у користуванні колгоспного двору.
Не довели позивачки й того, що спірна земельна ділянка входила до спадкової маси після смерті спадкодавиць.
За таких обставин Рівненська міська рада, в межах компетенції, мала право вирішувати питання про виділення земельної ділянки.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду попередньої інстанції про відсутність правових підстав для визнання недійсними оскаржуваних позивачками рішень органу місцевого самоврядування.
Нагадуємо, що суд не здобуває, а оцінює докази у межах апеляційної скарги. Кожна сторона за допомогою належних та допустимих доказів повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Позивачки у справі, звертаючись з позовом до місцевого суду, а згодом оскаржуючи рішення до Рівненського апеляційного суду, не довели, що спірна земельна ділянка оформлена згідно з чинним законодавством та належить їм на праві власності та користування, а відтак їх позовні вимоги є безпідставними й необґрунтованими.
